Ідентичність

На святе-3

Іноді мене зачіпає щось, що я не зрозуміла, але інтуїтивно сприйняла, і не полишає місяцями. Так було в 2019-му із фразою Скідельського про аристократію, так цього року відбулося із книгою Пратчетта «Відьми за кордоном».

Ядро книги — конфлікт між сестрами Везервакс/Вєтровоск, Есме і Лілі. Лілі, старша сестра, вирішила, що вона «добра відьма» і наведе лад у королівстві. Перетворила його на поліцейську державу, примушуючи громадян бути щасливими і жити як у казці. Роздала всім ролі. Тих, хто не виконував роль належним чином, заарештовували: іграшкаря за те, що був недостатньо веселим, власника трактиру за те, що був занадто худим. Кожна людина мала відповідати своєму казковому архетипу (веселий іграшкар, товстий трактирник), і будь-яке відхилення від «правильного образу» — злочин.

Лілі маніпулювала силою наративу, щоб примушувати людей до «щасливих» фіналів, незважаючи на особисту ціну. Нав’язувала ідентичність: «відповідай шаблону, або покараємо».

Я б не писала цей текст, але тема ідентичності у нас звучить все гучніше. Шукати, формувати, називати національну ідентичність намагаються люди і організації, яких я щиро поважаю. На минулому тижні мені довелося брати участь в івенті, назва якого не передбачала дискусій з ідентичності, але саме вона згадувалася в 10 разів частіше, ніж головна тема події.

Ще пару років тому мені казалося, що робота з національною ідентичністю — правильна дія. В довоєнні часи я сама працювала з темою ідентичності як методолог у складі робочих груп на національному і міському рівні, під час модерації сесій для бізнесу і в особистій роботі з людьми. Останніми роками іноді брала участь в робочих сесіях як експерт.

Але мене не полишало відчуття марності процесу роботи з колективною/груповою ідентичністю. За 18 років роботи з цією темою для великих і малих груп (країна, місто, організація) ми жодного разу не зустрічали підтвердженої практичної користі від результату. Так, ми формулювали, знаходили влучні метафори, але саме ідентичність потім не використовувалася, на відміну від цінностей, місії, позиціонування і маркетингових політик. При тому, що для окремих людей ідентичність у вигляді метафори непогано працює. А для груп — ні.

Потім я запнулась об Пратчетта. А остаточно допомогла зрозуміти цей баг згадка у Facebook @Olga Dukhnich, яка процитувала Пітера Померанцева.

«Коли фактів немає або вони непотрібні, починають створювати ідентичності. Ідентичність не потребує фактів, доказів або аргументації, вона потребує ворога».

Вау, подумала я, — ще один аспект. Тільки я б сформулювала інакше:

«Коли немає власних опор у вигляді власних цінностей, люди починають створювати або запозичувати ідентичності, оскільки це простіше».

Під постом Ольги є дуже змістовний коментар Рени Марутян:

«Проблема в тому, що тут ідентичність зведена до технології мобілізації проти ворога. Але ідентичність — це не лише відповідь на питання “проти кого ми?”. Це передусім відповідь на питання: хто ми? звідки ми? що для нас цінне? яке майбутнє ми будуємо? що ми захищаємо? які у нас є правила спільного життя (соціальна конвенція)? Тобто ідентичність може формуватися навколо сенсів, цінностей, пам’яті, культури, мови, досвіду солідарності, права, свободи, гідності, відповідальності, політичної участі, а не тільки навколо образу ворога. І ось тут фактів у нас вдосталь. Ворог може активізувати процес формування ідентичності (і наша війна цьому підтвердження), але ворог не є її обов’язковою умовою. Насправді факти самі по собі не говорять, особливо в епоху постправди. Вони потребують інтерпретації. Ідентичність — це смислова рамка, через яку суспільство надає фактам значення. Ідентичність визначає, які факти стають значущими, як вони пояснюються і в яку історію про “нас” вони вбудовуються. Так формується історична пам’ять».

Рена прописала елементи, що торкаються теми, але НЕ Є ідентичністю: цінності, візію, систему координат (де, звідки, хто друг, хто ворог, культура, мова, досвід, правила…).

Тому пропоную для початку відділити зайве, базуючись на нейрологічних рівнях — це широко відома схема, зроблена Робертом Ділтсом на основі праць Грегорі Бейтсона. Покладу її в коментарі, оскільки Facebook не дає підвантажити картинку в текст.

Ідентичність дійсно важлива, тому що вважається, що вона є причиною вибору: «я обираю вчитися, служити у ЗСУ, тому що я українець/патріот/чоловік…». Але все не так просто, як здається.

Якось заведено вважати, що зміни нагорі визначають зміни внизу. А ідентичність у нас зверху, вище тільки місія. Якщо ми хочемо отримати результат, варто вдатися до дій. Якщо хочемо діяти по-іншому — потрібні нові навички, стратегії тощо. Якщо хочемо перемогти — треба спочатку стати переможцями. Логічно. Але ані Ділтс, ані Бейтсон не визначали верхні рівні як причини, а нижні — як наслідки. Тому я б не була так упевнена, що ідентичність допомагає вирішувати. Навпаки.

З особистого досвіду ми бачимо, що наша поведінка на різних життєвих етапах і в різноманітних контекстах має причини з різних логічних рівнів. У ідентичності є сильніші конкуренти: місія, цінності, звичні стратегії, поведінкові шаблони, вплив контексту, актуальні потреби. І це я ще не пишу про комплекси психологічних захистів (це окрема велика тема, якось іншим разом).

Дорослі обирають самі, де житимуть їхні причини. Як у відомій притчі про каменяра: можна заробляти гроші (причина з рівня контексту), а можна храм будувати (місійний рівень). Але чи багато в нас дорослих? Тому у лідерів думок і держави виникає очевидний спосіб: давайте сформуємо ідентичність українців і наратив про це, і це допоможе впливати в потрібний/хороший спосіб. Але насправді цей шлях генерує багато проблем і конфліктів. Особливо якщо визнати, що ідентичність НЕ Є соціальною маскою.

В поточних умовах ідентичність — найгірший варіант будувати життя, оскільки ми живемо в надзвичайно турбулентні часи, які вимагають багатовимірної ідентичності по відношенню до… що формує як мінімум десяток ідентичностей у дорослої людини.

На основі різних соціологічних теорій можна виділити три джерела формування особистості: добровільне співвіднесення себе із зовнішніми об’єктами, багаторічну професійну чи релігійну практику та зовнішнє нав’язування іншими людьми або державою.

Конкретизуємо: — відносно афективно заряджених об’єктів: родина, країна або регіон, конкретний індивід, інституція, подія (війна, травма, навчальний заклад). В когось це їжа, тварини, щеплення… — відносно практик: релігія, професія або будь-який довгий досвід типу хобі, спорту робить з особистістю щось типу професійної деформації — ми як діагности таке спостерігаємо постійно в показниках методик. — відносно концептів: нав’язані пропагандою або соціумом ідентичності.

Для прикладу візьмемо РФ як країну з розвиненою пропагандистською машиною і умовного громадянина-чоловіка 40 років всередині цього контексту. В нього багатовимірна ідентичність.

Він є відносно власних афективно заряджених об’єктів і подій, наприклад: а) білорусом; б) старшим братом; в) з російським паспортом; г) колишнім студентом МФТІ; д) вегетаріанцем; е) ухилянтом.

Він є відносно практик, наприклад: а) дослідником, менеджером або власником компанії; б) тріатлоністом; в) шахістом; г) автором книг; д) хакером; е) BDSM-щиком (теж практика)…

Він може приймати або ні нав’язані ідентичності: а) патріота; б) росіянина за вибором; в) путініста або г) «хорошого русского».

Пропаганда РФ та репресивний апарат прагнуть «відірвати» від чоловіка його ідентичності першого і другого типу (він більше не «дослідник», не «старший брат», не «тріатлоніст») і примусово загнати його в одну-єдину політичну комірку — «патріот» або «зрадник». Якщо людина приймає цей виклик, вона втрачає фокус на справжніх ідентичностях і витрачає власний ресурс на доведення або спростування ярликів.

Водночас соціологи залишають простір для опору: центральним каналом ідентичності все одно залишається практика — те, що людина реально робить щодня і в що інвестувала роки свого життя (її навички, мислення, мова професії). На відміну від зовнішньої політичної ролі чи ярлика, практичну ідентичність, яку людина «відростила» сама, набагато важче зруйнувати чи повністю стерти.

Тому я, до речі, завжди кажу: сенс треба практикувати, інакше це не сенс, а декларація.

Чи здоровий це процес?

Думаю, він шкідливий для держав, оскільки в метамодерному світі нав’язування ідентичності працює на регрес замість прогресу і на конфлікти. Внутрішні конфлікти ідентичностей всередині особистості і зовнішні конфлікти, включаючи закордонні, тобто всі види воєн.

Всі пошуки особливостей національного характеру, які передують формулюванню ідентичності: а) підживлюють національний нарцисизм, який по суті є реакцією на травму і зациклює увагу на собі. Ми ж це вже бачили, правда? «Загадочная русская душа»… б) не є адекватними часу. Нам потрібно в метамодерн з утриманням протилежностей через постмодерн і знецінення ідеологем, а не в модерн з його ідеологіями і нав’язаними наративами.

Так що ж робити?

Я вважаю, що екзистенція/сенс знаходиться не в ідентичності, а в цінностях, які є станами, в яких ми відчуваємо потребу. Ці стани доволі очевидні. Свобода, яка має балансуватися Відповідальністю, Гідність, яка балансується Автономністю. Безпека, яка балансується Ризиком. Про необхідність балансування я писала раніше.

Одночасно з тим ворог формує нав’язану ідентичність у своїх громадян. Протидія йому в метафорі Пратчетта — це бути країною, яка не потребує ворога для своєї ідентичності.

РФ тримається на «ідентичність потребує ворога» (Померанцев). Якщо Україна будує себе на цінностях-станах (свобода/відповідальність, гідність/автономність…), а не на «ми не вони», вона стає для РФ невідбиваною.

Есме перемогла Лілі в дзеркальній кімнаті — Лілі і загубилася серед нескінченних відображень себе, на відміну від неї. Есме перемагає Лілі тому, що знає без дзеркала, ким є за щоденною практикою. Вона знає про різницю між тим, що вона робить, і тим, що про неї думають інші, і що перше важить більше. Нав’язана ідентичність одягається зверху і вимагає доведення в дзеркалах чужих оцінок — чи все ок виглядає по формі?

Якщо перевести метафору Пратчетта у стратагеми?

Ключове дзеркало, яке розбила Есме, — в романі це було одне з дзеркал, після чого баланс порушився і вся система відображень зламалася. У перекладі на РФ — одне ключове «дзеркало», яке тримає всю систему нав’язаних ідентичностей. Кандидати: — міф про «велику перемогу» / 9 травня — це головне дзеркало, через яке кожен росіянин мусить бачити себе як спадкоємця переможців. Розбити його — показати, що спадкоємці переможців зараз роблять те саме, що робили ті, кого перемагали. — міф про «хорошого русского» — дзеркало, в якому інтелігент бачить себе окремо від режиму, ніби він не є частиною системи. Розбити його означає прибрати можливість «бути в стороні».

Вимкнення світла — без світла дзеркала не працюють. У романі Лілі втратила силу, коли не було чому відбиватися. У перекладі: прибрати саму увагу. РФ живе на тому, що весь світ дивиться на неї, реагує, боїться, обговорює. Вимкнути світло означає перестати бути дзеркалом для РФ, перестати обговорювати «загадкову російську душу», перестати аналізувати «що вони думають». Позбавити відображення — і система нав’язаних ролей втрачає підживлення.

… Матінка оглянула багатошаровий сріблястий світ. — Де я? Усередині дзеркала? Я мертва? — Відповідь на це питання, — сказав Смерть, — лежить десь між «ні» і «так». Есме обернулася, і мільярд фігур обернулися разом із нею. — Як же я зможу вибратися звідси? — Коли знайдеш ту, що справжня. — Це якась пастка? — Ні. Матінка подивилася на себе. — Ось ця, — сказала вона.