На святе

Здається, я зрозуміла, чому нас так плавить…

Навряд чи хтось буде заперечувати, що ми живемо в країні, культура якої (як і багатьох) сформувалася під впливом християнства — в основному православ'я і католицтва, в меншій мірі протестантизму. А домінуюча релігія — це, хочеш-не хочеш, основа культури. І ось нам раптово цікавий, але не дуже очевидний нюанс, який стає помітним при порівнянні християнських текстів з Танахом (блок іудейських святих текстів). Всі герої Танаху — складні люди з неоднозначними рішеннями. Вони сперечаються, помиляються, навіть б'ються з Богом. Тільки Авель в ньому бездоганний, і то, здається, тому, що його біографія завершилася на першій сторінці. У християнстві ж всі тексти — про святих.

Тобто в іудаїзмі герої — звичайні люди в контакті з Богом; у християнстві — в якийсь момент, зазвичай після кризи, певні люди трансформуються у святих під дією Святого духа. Як в інших релігіях? В ісламі пророки досконалі, ніколи не помиляються. У буддизмі просвітлення досягається тренуваннями, практикою — просвітлений не стільки святий, скільки тренований. В індуїзмі ж боги і герої сповнені протиріч; їх дхарми стикаються, сперечаються, і це, здається, нікого не бентежить.

Якщо придивитися, легко побачити, як релігійна прошивка відбивається на світських культурах країн. Християнська традиція сформувала стійку установку: є «святі», гідні наслідування, і є «грішні», яким залишається тільки самознищувально смирятися і прагнути до ідеалу. Таке чорно-біле мислення не тільки спрощує світ, але й призводить до сакралізації прикладів: певні «образи життя» ідеалізуються, а ми стикаємося з «необхідністю» відповідати ідеалу. Що породжує хронічне почуття провини, перфекціонізм, невротизацію і, як наслідок, емоційне вигоряння. Ось звідки проросли наші білі пальта, публічне прагнення до бездоганності, перебільшене публічне вихваляння «своїх» як «фантастичних, приголомшливих, дивовижних».

Свої та чужі Не та мова, не за того голосував(ла), не з тим дружиш, не того лайкаєш, собаку взяла не з притулку, мало донатиш, мало/багато/недостатньо посміхаєшся/плачеш/переживаєш… ти що, не з наших!? Страх відторгнення своєю групою — з розряду найсильніших, біологічно обумовлених. Ось і намагаємося відповідати…

Відчуження від «реальних себе» — простий наслідок в такому розсолі очікувань. Ми просто перестаємо бачити цінність своєї «недосконалої» особистості. І разом з тим знецінюємо сумніви, кризи, помилки як важливу частину Життя. Християнство, зробивши акцент на святості як ідеалі, завело саме себе і все суспільство в глухий кут, оскільки позбавило себе права на неідеальність і мови для повсякденних розмов про це. Позбавило себе права на сумнів. І жоден постмодерн нас у цьому не переконав.

Що робити? Ловлю свої думки за хвіст, коли сумніваюся, лайкати чи підтримувати автора, який має сміливість сумніватися в святому або якій(яка) не підтримується моєю соціокультурною групою. Тобто для початку помічаю за собою конформізм на користь групи. Ловлю себе на осуді, аналізую «з чого б». Полюбила свої минулі помилки, дала право на теперішні і майбутні. Підглядаю в ізраїльтян їхні реакції на війну і політичні події з поправкою, що як мінімум чверть з них теж виховані в нашій культурі, але там розсіл слабкіший.

UPD: в Новому заповіті (Євангеліях про життя Христа) культу святості як такого нема. Христос взагалі нічого такого не пропонував. Але потім щось пішло не туди — християнські «педагоги» пішли шляхом «Подивись на Святого ХХХ, як він мало спав, мало їв, багато молився, працював і був слухняний начальству. Не те що ти, недосконале і невдячне створіння».