Інстинкт, який знає, де дім

Одного разу я заблукала в тайзі.

Мені десь 13. Рання осінь, дуже похмуро — так, що не зрозуміло, в якому напрямку сонце. Ми з мамою та собакою на болоті збираємо журавлину та бруснику. Болото величезне — ми розійшлися так, що не бачимо й не чуємо одна одну. Я завжди добре орієнтувалася на місцевості, але цього разу відсутність сонця збила мій внутрішній навігатор.

Я зрозуміла, що не знаю, куди йти.

Наше селище — зовсім невелике, розміром із сучасний київський житловий комплекс, і пройти повз нього у величезному лісі — елементарно. Доріг теж дуже мало. Річки немає, але є величезна кількість схожих одне на одне озер і боліт.

Через пару годин мало стемніти. Я обережно рушила, орієнтуючись на ледь чутний звук лісопилки. Але через 10 хвилин зрозуміла, що орієнтуюся на відлуння від неї.

Сонця, як і раніше, не було, і нарости на деревах теж не допомагали — якби я знала, що будинок, наприклад, на північному заході… але я не знала, де я і в якому напрямку цивілізація. Просвіти між деревами нічого не означали, крім нових боліт…

Мене врятувала собака, яка, на щастя, причепилася до мене, а не до мами. «Нора, додому!» — наказала я якомога переконливіше. І вона побігла, а я за нею. За півгодини швидкого бігу вона вивела мене до місць, які я знала. І звідки я вже дійшла самостійно.

Я згадала цю історію, бо вона дуже про нас зараз.

Відсутність сонця — як збій системи координат. Болото, коли не знаєш, чи витримає тебе кочка, на яку ти ставиш ногу. І кочка за кочкою, які витримали, ведуть тебе насправді невідомо куди.

Відлуння й просвіти — ілюзії, у які нас заганяють соціальні мережі та медіа.

І собака. Інстинкт, який не втрачає систему координат, має гострий слух і нюх та знає, де дім.

Ось про це ми збираємося поговорити завтра ввечері на зустрічі «Профорієнтація дорослих» — про інстинкт всередині нас, який знає, хто ми і куди нам треба.